Потрібний розвиток; маємо — деґенератство

Шукаєш подарунок дитині? Інтернет магазин игрушек в Киеве онлайн. Якісні іграшки.

Україні потрібний розвиток. Потрібен не так, як потрібний він будь-якій країні, чи взагалі будь-якій живій істоті. Розвиток для України – це не питання простого збільшення статків, чи доброго настрою й високого психологічного тонусу.

Розвиток для України – це питання самого власне виживання. Це як зростання для дитини: якщо вже тій маленький людинці ведеться так зле, ще не може вона рости – справи далебі кепські. Сумнівно, чи зможе вона вижити взагалі, але якщо й виживе, то й тоді, мабуть, життя її буде аж зовсім не заздрісним. Бідна та дитина.

І бідна наша Україна. Бо от оглядається автор на все своє життя, і все воно в одному й тому ж політичному контексті: застій. Застій заскорузлий, застій підлий, застій дурний, инколи – як при тому ҐКЧП чи януковичах 2004, та й нинішніх – застій навіть вскаженілий. Але то все застій. Безкінечний застій.

Додано 26.12.2010: Дивись також Маразм застою в Україні.

Від Брєжнєва, з його застоєм з безпросвітно-в’язкою геронтологією, через нетривалий психоз адроповщини, назад у шмаркате багно Черненко. Але потім – Горбачов, пєрєстройка, ґласноть – які начебто мали дати шанс країні розвиватись, але завершилось усе (окрім країн Прибалтики, які мали значний культурний потенціял) бандитськими дев’яностими – депресивними й знову ж таки безпросвітними. І насправді, хоча й Україна здобула формальну незалежність, в плані економічному то відкинуло Україну набагато назад.

Не сталося, як якоїсь компенсації абощо, й однозначного росту в культурній сфері, й якщо декотрі процеси таки йшли в позитивному напрямкові – декотре призупинення зникання української мови, повернення національної самосвідомости, можливість прилучитися до джерел світової культури – саме того, чого нам бракувало порівняно з прибалтами чи ценральноевропейцями, то цьому протистояли набагато впливовіші процеси: совок, а особливо совкові – тобто, комуно-фашистські кадри, виявлявся набагато сильнішим. І вони, вчепившись Україні в горло кістлявими пальцями трупа, тягнули й досі тягнуть її назад у сморід своєї гнилі, свого виродження…

Якесь виповзання з тієї гнітющої ями кризи почалося допіру на початку двотисячних років, та й те, не так свідомими зусиллями якихось чиновників (хоча тут слід таки відзначити дії принаймні Ющенка й Пинзеника), як просто якось так “саме собою”: від того, що пішли в ріст сусіди, від того, що народ трішки призвичаївся до нових обставин, так, наче б заморилася та країна стільки перебувати в кризі.

Чергова спроба видертись із гнилого багна застою сталася 2004 – то, звісно, так звана “Помаранчева революція”. “Так звана” бо не було то революцією, а радше повстанням, але й те – як реякція на “голубий заколот”, путч, який був відверто дегенеративною спробою знищити навіть ті невеличкі досягнення, що мала Україна в побудові демократії, чи, краще сказати, демократичного фасаду.

І тут, знову ж таки, як і з Горбачовим і його пєрєстройкою, сподівання були дуже завищеними (про що свідчить сама невідповідно перевищена оцінка тих подій, відображена в їх назві – “революція”), незабезпеченими розвитком саме культурним – як народу, так верхівки, що прийшла до влади, так демократичних інститутів. Тож після короткого періоду ейфорії, помаранчеві провідники пересварилися, й відтак годі було сподіватися на якийсь відчутний поступ.

П’ять років президентства Ющенка, що могли б, якби не тимошенківське скаженство (викликане чи то дурістю, чи то виконанням прямої задачі нищити будь-які шанси України на розвиток – про це якось згодом), виявитись роками як економічного, так і культурного – що, мабуть, ще важливіще – розвитку, виявились насправді лише черговим різновидом того ж таки триклятого застою.

Рівень ВНП України до 90-х років так і не досягнутий навіть і понині. По суті справи, в Україні все ще триває той таки совковий застій: зміняються керівники, зміняються навіть покоління керівників, та виборсатися з багна застою Україна, – попри всі свої старання, попри всі, подеколи доволі бурхливі політичні події – не може. Як проклята. Иноді таке враження, що та Україна просто таки не хоче жити – хоч ти вий, хоч на стіни дерися: бо навіть таки вряди годи взявшися щось було до справи, вона невдовзі знову хлюпається писком у багно й лежить.

І те, що тримає її в тому застійному болоті, чинники не так економічні, як саме культурні. Саме культурний занепад, саме культурне винищення, коєне комуно-фашизмом (який навіть досі не названий так! – своєю правдивою назвою), і те розтління моралі – аморальність, і те оскотіння, яке ми бачимо щодня на писках українських можновладців, як наслідки комуно-фашизму, – саме це є причиною застою. І доки ці особи – всі ці януковиче-тимошенки, тігіпко-литвини і прочая – не будуть викинуті геть з українською політики на помийник – застій триватиме. Вони носії тієї бацили застою. І тому заражають гниллям того застою, який усередині них, все, що чого вони торкаються…

***

Автор пригадує, як напередодні голосування за незалежність України, на референдумі 1991 року, Рухом (тоді досить таки впливовим), поширювались такі собі листівки. Автор досі пам’ятає той паскудний цупкий папір, на якому вони були надруковані.

В них розповідалося про те, які ніби добрі економічні переумови має Україна – найкращі, серед усіх инших республік колишнього СССР. Тільки ж от проблема: про стан страхітливого культурного занепаду, там не згадувалося ніц. Не згадувалося про Голодомор, про нищення українства – і українського селянства й української інтелігенції, про нищення українського духу. Не згадувалося про страхітливу контуженість совком, про втрату самоповаги, людської гідности, здатности й спроможности до опору…

Саме ця культурна затурканість і стала причиною незаздрісного стану українських справ: варто лише порівняти розвиток країн, які, бодай і опинились під комуно-фашистським ярмом, але де нищення їх культури не сягло так далеко. Саме вони, звільнившись і спираючись на свою культуру, змогли розвиватись. А Україна – ні, бо брак культури не надолужиш добрими економічними передумовами.

Не економічні негаразди нас гублять, а страхітливий брак культури – моралі, гідности, самоповаги, здатности до опору й солідарної дії. І тому в автора й його колег – непочатий край роботи. Боже помагай.

Доречні дописи:

  1. Янукович – наркоман-збоченець? Частина 3
  2. Про роботу в виборчій комісії
  3. Нарешті до діла!

Tags: , , , , , , , , , ,

One Response to “Потрібний розвиток; маємо — деґенератство”

  1. [...] повільніше навіть за не таких уже поступових сусідів. Держава у нас дегенеративна – і це до речі, ще окрема проблема. І, звичайно, все це [...]

Leave a Reply